Дорослішаючи в атмосфері українського патріотизму і боротьби за державну незалежність України, Степан Бандера вже в гімназичний період шукав і знаходив контакт з українським підпільним національно-визвольним рухом, який очолювала й організовувала на західноукраїнських землях УВО. З ідеями й діяльністю цієї організації він познайомився почасти через родичів, почасти під час роботи в підпільній організації школярів середніх класів. Ще навчаючись у вищих гімназичних класах, Степан виконував деякі завдання УВО – поширював підпільні видання, працював зв’язковим. Формально членом УВО Бандера став у 1928 році, отримавши призначення в розвідувальний, а потім у пропагандистський відділ. Коли на початку 1929 року була створена ОУН – Організація українських націоналістів, він був одним із перших західноукраїнців, що стали її членом. Проте для того щоб стати членом ОУН, Степану довелося приписати собі рік, тому що в організацію приймали тільки після досягнення двадцяти одного року. Але, попри свою молодість, Бандера дуже швидко посів становище лідера, ставши однією з впливових фігур серед працівників на місцях.

Нелегальна діяльність

Польські заміри щодо земель, населених західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII століття ці території входили до складу Речі Посполитої, і поляки вважали, що їм слід бути частиною польської держави, що відродилася в 1919 році. Наявність тут значного і до того ж кількісно більшого польського населення підкріплювало ці претензії. Що ж до населення східних окраїн польський уряд виношував ідею полонізації. Віра в успіх цієї ідеї ґрунтувалася на двох припущеннях: по-перше, тому, що привабливість польської культури нібито настільки висока, що інші народи з готовністю приймуть її як свою; по-друге, національні рухи меншин здавалися, до певного моменту, дуже слабкими, щоб протистояти польському тиску. Як з’ясувалося, поляки прорахувалися в обох випадках. І чималу роль у провалі польських задумів зіграв Степан Андрійович Бандера.

У 1930-ті роки ОУН продовжувала свою війну з польським режимом, здійснюючи нальоти на урядові установи і поштові контори і здобуваючи таким чином кошти на свою діяльність; продовжувалася і практика знищення державного майна і політичних убивств. Однією з головних цілей ОУН було прагнення переконати українців у можливості чинити опір і підтримувати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння».

Відразу після свого вступу до ОУН у 1929 році Бандера взяв участь у роботі I конференції ОУН Стрийського округу. Першим дорученням Степана у новоствореній організації стало розповсюдження підпільної націоналістичної літератури. Головним полем його діяльності були рідні місця – Калуський повіт, а також львівське студентство. Одночасно він виконував різні функції у відділі пропаганди, а в 1930 році почав вести відділ підпільних видань, потім техніко-видавничий відділ, з початку 1931 року ще й відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Ці доручення виявили видатні організаторські здібності Степана Бандери. Були налагоджені нелегальна доставка через кордон і таємне розповсюдження серед населення журналів «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст», безпосередньо в Польщі друкувалися «Бюлетень крайової екзекутиви [1] ОУН на ЗУЗ» [2] і журнал «Юнак».

Нелегальна література друкувалися так: у Львові під контролем редакційної колегії виготовлялися матриці, які потім перевозилися в глибоко законспіроване укриття, де друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня знаходилася в селі Завалів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у селі Конюха, вже під спостереженням Олексія Гасина, а коли її викрила влада, Петро Мірчук організував друк у селі Добрівляни.

Доставка літератури з-за кордону була організована таким чином. Існували три пункти на кордоні, з яких і здійснювалася пересилка пачок із нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині і в Тешині, неподалік від Шльонська. Були ще запасні лінії зв’язку: через морський порт Данціґ, який мав статус вільного міста, і через Литву, у якої були свої територіальні спори з Польщею (Польща, зокрема, захопила стародавню литовську столицю Вільно). В обумовленому місці і в певний час з’являлися окружні кур’єри, які забирали літературу і передавали її кур’єрам повітів. Польська поліція збивалася з ніг, щоб розкрити мережу розповсюджувачів. Проводилися численні арешти «наосліп», зокрема кілька разів заарештовували і Степана Бандеру, але у невисокого, непоказного студентика був такий безневинний вигляд, до того ж він не нервував, як це буває з людиною, яка відчуває за собою грішок, і через декілька днів його відпускали.

Радянські видання стверджували, що ОУН із моменту свого створення була під «дахом» абверу (німецької розвідки), а то й особисто Гітлера, нібито саме тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресії проти членів ОУН. Напевно, тільки в майбутньому історики зможуть обґрунтувати або спростувати першу половину цього твердження, адже досі ще не побачили світ багато справжніх документів, що стосуються цього питання. До того ж слід додати, що Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. Що стосується польських репресій проти ОУН, то про це існує безліч різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із залу суду». Щоб не вдаватися до подробиць, можна згадати хоч би те, що перший провідник крайової екзекутиви Богдан Портних був арештований уже через декілька місяців після того, як зайняв свій пост.

Наступним провідником став сотник Юліан Головинський, якого Є. Коновалець, лідер українських націоналістів, послав до Західної України, щоб завершити непростий процес об’єднання ОУН та УВО. Але і він після декількох місяців перебування на посту провідника був арештований і 30 жовтня 1930 року застрелений «при спробі до втечі». Після нього крайовим провідником ОУН на українських землях, окупованих Польщею, став Степан Охримович. Незабаром він, як і його попередники, був арештований. У в’язниці його піддали жорстоким катуванням, від яких він помер 10 квітня 1931 року в рідній домівці через декілька днів після звільнення. Тільки четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і за розпорядженням Проводу залишився там для роботи. П’ятому провідникові, Богдану Кордюку, також удалося вижити: він був звільнений із посади після невдалої акції в Городку Яґайлонському (про ці події ми розповімо трохи пізніше). Шостим провідником упродовж чотирьох років був Степан Бандера; його заарештували 14 червня 1934 року. Таким чином, він протримався на цій посаді довше за всіх.

Як ми вже згадували, в підпільну діяльність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по гімназії Степан Охримович. Але до Проводу крайової екзекутиви Степан увійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні друкованих матеріалів, призначив його референтом відділу пропаганди. Габрусевич вважав, що Бандера, незважаючи на молодість, справиться із завданням. Очолювати цей відділ зовсім молодому хлопцю було вельми почесно, але разом з тим і дуже нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов’язано багато освічених і здібних людей, що стали згодом видатними публіцистами: Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Портних, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Ця робота вимагала такту й уміння налагоджувати стосунки з людьми, які певним чином стояли вище за нього: за віком, за життєвим і підпільним досвідом, та й за інтелектом.

Степан Бандера справді підняв пропагандистську справу ОУН на високий рівень. Основою агітаційної діяльності ОУН він вважав розповсюдження її ідей не тільки серед української інтелігенції, студентської молоді, але і серед найширших мас українського народу. Паралельно Бандера забезпечував зв’язок між керівництвом, що знаходилося за кордоном, і членами ОУН на місцях. Зв’язок із закордоном він підтримував з 1931 року, неодноразово виїжджаючи з країни різними конспіративними шляхами.